Hoffmann
car
називали
монстром-вбивцею
водіїв,
прибульцем
з
фільмів
жахів,
п’яною
каракатицею,
найгіршим
з
найгірших…
Втім,
він
донині
на
ходу,
має
офіційну
реєстрацію,
хоча
у
вересні
святкуватиме
85-річчя
з
часу
розробки.
Від
задуму
інженерного
рішення
та
дизайну
до
реального
втілення
це
творіння
пройшло
всього
два
роки.
З
1949-го
по
1951-й
власник
невеличкої
німецької
майстерні
в
Мюнхені
Майкл
Хоффман
зробив
легендарний
триколісний
Hoffmann
car.
У
фантазії
механіку
не
відмовиш,
на
вигляд
його
творіння
як
справжнє
чудовисько.
Втім,
з
Хоффмана
можна
кепкувати,
смітися,
але
йому
не
можна
відмовити
в
польоті
думки.
Якщо
бути
справедливим,
то
механік
випередив
час
на
добре
десятиліття.
Але
не
в
автомобілебудуванні.
Рішення
майстра
з
дизайном
машини
запозичили
авіаконструктори,
яким
сподобалася
така
конфігурація
для
носової
частини
широкофюзеляжних
пасажирських
літаків.
Фронтальні
зображення
верхньої
половини
з
вікнами
й
дахом
кабіни
автомобіля
практично
збігаються
з
формами
верхньої
лобової
частини
нинішніх
авіалайнерів.
Побачене
на
Hoffmann
car
авіаконструктори
перенесли
на
кульмани,
а
потім
зробили
дослідний
макет
для
аеротруби.
Це
було
саме
те,
що
шукали.
От
тільки
у
машині
Хоффмана
лобове
скло
асиметричне,
а
в
літаках
пропорції
урівноважили.
Щодо
автомобіля,
то
він
і
широчезний
спереду
й
звужений
позаду,
та
ще
й
короткий
у
довжину.
Тому
на
ходу
він
більше
нагадував
«п’яного,
який
виходить
з
бару».
Такого
хиткого
й
нестійкого
у
русі
автомобіля
історія
не
знає
й
понині.
По-перше,
тут
коротка
трикутна
конструкція
для
триколісного
автомобіля.
Вона
має
право
на
існування
і
зустрічається
доволі
часто.
Але
якщо
авто
має
видовжену
колісну
базу,
тоді
воно
доволі
стійке
в
маневрах.
А
ось
коротка
триколісна
база
з
широкою
колісною
парою
хитка.
Вона
стабільна
хіба
що
на
швидкості
пішохода.
Експерти
вважають,
що
найбільша
проблема
Hoffmann
полягає
не
стільки
в
дизайні,
скільки
в
конструкції:
ширина
колії
передньої
колісної
пари
більша,
ніж
сама
колісна
база.
Тому
машина
надзвичайно
нестійка.
Додайте
сюди
ще
й
двигун
мопеда
на
задньому
рульовому
колесі.
Тут
стоїть
двотактний
моторчик
об’ємом
200
куб.см.
Він
має
повітряне
охолодження
і
потужністю
в
межах
6,5
к.с.
Доповнює
комплект
тришвидкісна
трансмісія
з
лінійною
схемою
перемикання
та
нейтральним
положенням
між
задньою,
першою
та
другою
передачами.
Мопедної
потужності
достатньо,
щоб
тягнути
340-кілограмовий
автомобіль
на
максимальній
швидкості
45
км/год.
Однак
розвивати
понад
20
км/год
навіть
по
прямій
не
рекомендується
–
хитка
триколісна
машина,
у
якої
ширина
практично
наздоганяє
довжину,
може
просто
завалитися
на
бік.
Підвіска
така,
що
навіть
на
рівній
дорозі
трясти
буде
до
цокоту
в
зубах.
Автомобіль
як
не
стійкий,
так
і
незручний.
Посадка
в
нього
також
проблемна.
Заправити
бак,
що
розміщений
на
підлозі,
тут
також
складно:
горловина
на
даху,
а
бензиновий
патрубок
тягнеться
через
салон
позаду
сидінь
вниз,
перекриваючи
огляд
через
задні
вікна.
Це
чудо-юдо
в
єдиному
примірнику
вдалося
знайти
і
відновити.
Історія
замовчує
його
шлях
до
США,
але
в
триколісного
монстра-вбивцю
було
відновлено
у
1996
році
та
виставлено
в
музеї
Lane
Motor
в
Нашвіллі
(Теннессі,
США)
завдяки
старанням
Готфрід
Герхойзе.
Він
відповідав
за
його
оновлення
та
зберіг
його
в
якомога
більшій
оригінальності,
в
т.ч.
його
асиметричне
лобове
скло.
Час
від
часу
автомобіль
вивозять
на
автошоу,
виставки.
Але
тест-драйв
вже
давно
ніхто
не
проводить
–
машина
старенька,
навантажень
не
витримає.
Востаннє
їй
дали
прочухатися
на
коротких
«покатушках»
вісім
років
тому,
відео
якого
(див.
внизу)
вдалося
відшукати.
Після
того
нічого
подібного
не
було.
З
огляду
на
похилий
вік
найгіршого
з
найгірших
автомобілів
світового
автомобілебудування,
ймовірно,
таких
випробувань
вже
не
буде.
Однак
як
статичний
експонат
музею
цей
автомобіль
дає
уяву
людській
фантазії
й
повертає
до
вдалих
і
не
дуже
вдалих
сторінок
історії
автомобілебудування.
